Володя був незрячим з самого дитинства. Він не бачив білого світу: ні неба, ні землі, ні батьків, ні інших речей, що його оточували з дня його народження. Мати – Ганна, як та пташка, побивалася з горя і кидалася до різних клінік, професорів. Але… діагноз був невтішний: зорові нерви настільки вражені, що їх нічим не можна уже відновити. Але мати є мати. Вона не вірила медичним світилам, адже в деяких випадках і вони помиляються. У її серці жевріла надія на зцілення сина, вона вірила в Боже диво… Проте дорога до цього дива була тернистою і довгою. Чоловік, дізнавшись про хворобу сина, покинув їх, не підтримавши у важку хвилину. Не сподівалася Ганна, що її Микола здатний на такий підлий вчинок. Просила не залишати в такий бoлючuй для них період. Але йому було байдуже. «Здай сина в інтернат, хай там держава про нього піклується. Навіщо тобі цей тягар, адже ти теж здоров’я не маєш?» – радив Ганні благовірний. Від таких порад їй ставало зовсім зле. «Не зречуся своєї дитини, щоб там не було.